Уривок з книжки

Червень 3, 2009 — mediasystemy
  1. 7. Північноатлантична, або ліберальна модель

Ліберальна, або, як її часто називають, англо-американська модель ЗМІ є чи не єдиною, яку справді вивчали в дослідженнях засобів масової інформації як цілісну модель. У той час як інші медіасистеми рідко концептуалізують як єдине ціле, англо-американську модель розглядають як набагато більш цілісну та єдину, ніж вона є насправді. Існують суттєві відмінності між Сполученими Штатами, що являють собою чистіший приклад ліберальної системи, та Британією, де етатистський консерватизм, ліберальний корпоративізм і соціал-демократія потужніші, ніж у Сполучених Штатах. Канада та Ірландія, інші два приклади ліберальних медіасистем, що розглядаються далі, також мають свої унікальні особливості. Наприклад, в обох країнах на ліберальну модель суттєво вплинули чинники, пов’язані з національною ідентичністю. Більше того, всі ці країни мають значні внутрішні розбіжності. Це найбільш очевидно у випадку Британії, де «якісна» преса суттєво відрізняється від масової, а також залишаються величезними відмінності між друкованими ЗМІ та телерадіомовленням (хоча вони поступово і втрачають різкість).

Незважаючи на це, у чотирьох країнах, розглянутих у цьому розділі, існують важливі спільні риси медіасистем. Історії їхніх ЗМІ помітно пов’язані завдяки політичним та культурним зв’язкам. У кожній з них комерційні газети виникли досить рано, розвивались в умовах порівняно незначного державного втручання і стали панівними, витісняючи партійні, профспілкові, релігійні та інші некомерційні ЗМІ. У кожній з них у журналістиці робиться наголос на повідомленні фактів і існує потужна традиція дотримання політичної нейтральності, за винятком британської преси. У всіх чотирьох країнах доволі сильно розвинений журналістський професіоналізм. У трьох із них, за винятком Ірландії, комерційне телерадіомовлення відігравало важливішу роль, ніж у більшості країн континентальної Європи, хоча тут є помітна відмінність від Сполучених Штатів, де значення громадського телерадіомовлення завжди було другорядним, та трьома іншими країнами, у яких воно відігравало центральну роль в історії ЗМІ. У всіх чотирьох державах громадське телерадіомовлення традиційно відокремлене від розпорядчих органів.

Лібералізм і розвиток комерційної ВЕЛИКОтиражної преси

Дж. С. Мілль писав, що британський характер сформували два найголовніші впливи: «спрямованість на заробляння грошей та релігійне пуританство» (цит. за Altick 1957: 24). Ці впливи разом із політичними конфліктами, які привели до розвитку парламентської демократії та публічної сфери, були основними силами, що підтримували енергійний розвиток преси в Британії. Як і в демократичних корпоративістських країнах, протестантизм відігравав важливу роль у поширенні письменності, навіть якщо релігійні групи неоднозначно ставилися до читання світської літератури. У США, де протестантизм спочатку був особливо сильним, письменним було практично все біле населення (як чоловіки, так і жінки) вже на початку дев’ятнадцятого століття (серед афроамериканців рівень неписьменності залишався високим аж до двадцятого століття). Як і в демократичних корпоративістських країнах, зростання ринку та пов’язаний із ним розвиток соціальних класів відіграли визначальну роль в еволюції преси. «Саме місто – Королівська біржа, кав’ярні, пристані, багатолюдні брудні вулиці, ратуші та крамниці породили лондонську газету» (Clark 1994: 35). Більше того, Англійська революція була першою великою революцією, що породила сучасний політичний світ, і частиною цього політичного перетворення був розвиток «четвертого стану».

Перші інформаційні бюлетені розповсюджувалися в Англії починаючи з 1620 року серед дедалі численнішої купецької громади. Проте публікації деяких новин заборонялися до 1641 року – конфлікту між монархом та Довгим парламентом. 1642 року почалася громадянська війна, яка була результатом релігійних конфліктів, схожих на ті, що призвели до Тридцятилітньої війни на континенті, і конфлікту між землевласниками та фінансовими колами, сконцентрованими в Лондоні, які ставали дедалі важливішими для економіки Британії. Під час пропагандистської війни було видано величезну кількість політичних памфлетів, що дало потужний поштовх традиції читання світської літератури. Вже на початок вісімнадцятого століття англійська політична система зазнала ґрунтовних змін. Король чи королева могли правити лише через більшість у парламенті, яка контролювала державний бюджет (раніше він контролювався тільки королівським двором), затверджували призначених міністрів і мали виключне право звільняти суддів. Всебічний королівський контроль над економікою та традиційними привілеями торгових гільдій поступився місцем політиці повного невтручання. Помітно зріс рівень релігійної терпимості. 1695 року, із закінченням терміну дії Акта ліцензування (Licensing Act), було зроблено великий крок до розвитку свободи преси. Як пише Гілл, «політика стала раціональним питанням, її розглядали з точки зору користі, досвіду, здорового глузду, а не з точки зору Божественного Права і давніх текстів» (Hill 1961: 3). У цей час розвиток політичних партій і поділ на більшість та опозицію в парламенті мали особливо важливі наслідки для історії ЗМІ. «Починаючи від правління королеви Анни, політики, що не мали влади, постійно використовували пресу для мобілізації громадської думки та тиску на уряд. Це, у свою чергу, провокувало шквал контрпропаганди, і кошти, отримані від внесків чи з державних фондів, лилися в лондонську пресу з обох боків» (Harris 1978: 95). Першу щоденну газету, Daily Courant, під час таких політичних змагань фінансував уряд.

Закінчення терміну дії Акта ліцензування спричинило швидке зростання кількості газет, зокрема, протягом наступного десятиліття двадцять газет було засновано в Лондоні і ще кілька в інших місцевостях королівства. Політичним елітам не подобався неконтрольований розвиток преси, тому після кількох невдалих спроб уряду відновити ліцензування Закон про гербовий збір 1712 року запровадив податки на газети, буклети, рекламні оголошення та папір, що призвело до негайного зменшення кількості газет в обігу. Гербові збори зросли 1789 року, потім 1797-го як відповідь на інтенсифікацію радикальної політичної діяльності, що викликала збільшення накладів політичної літератури, та в 1815 і 1819 роках. Зміни, що відбулися в англійському суспільстві та привели до парламентського правління, включали рух за передачу землі у приватну власність, ліквідацію старих норм регулювання економіки та привілеїв і поширення промислового капіталізму, а також спровокували зростання економічної нерівності та збільшення кількості бідняків серед міського та сільського населення. «Податки на знання» разом із іншими способами контролю над пресою – наприклад, переслідуваннями за бунтарські пасквілі – значною мірою були мотивовані страхом заможних класів з приводу того, що розвиток преси може спричинитися до політичного опору бідняків. Проте ці репресивні заходи не запобігли швидкому розвиткові радикальної преси. Переслідування за бунтарські пасквілі чи інші «журналістські злочини» стимулювали поширення радикальних публікацій, і радикальні «нелегальні» газети (видання, які не платили гербових зборів. – Перекл.) та брошури, найвідомішою з яких була Political Register Коббетта, досягли на початку дев’ятнадцятого століття вражаючих накладів (Curran 1979; Chalaby 1998). Разом з тим ці обмеження затримали розвиток комерційної тиражної преси в Британії до середини століття.

Інституції британської преси – як усталені методи журналістської роботи, так і правова структура – в основі своїй були перенесені до північноамериканських колоній та Ірландії (в яких до їхньої незалежності серед найпопулярніших були лондонські газети). Однак внаслідок Американської революції Сполучені Штати помітно просунулись в напрямку свободи преси. Британський парламент 1765 року поширив гербові збори на американські колонії (деякі колонії ще раніше запровадили власні «податки на знання») – це стало одним із основних конфліктних питань між Британією та її колоніями, і гербові збори було скасовано ще до проголошення Декларації незалежності США. Пізніше перша поправка до конституції США зробила свободу преси фундаментальним правовим принципом, хоча свобода преси в сучасному розумінні і не виникла в ту саму мить. У перші роки американської республіки спостерігались значні розбіжності у тлумаченні першої поправки. Вузька її інтерпретація полягала або у перенесенні права регулювати пресу до компетенції штатів замість федерального уряду (оскільки поправка звучить так: «Конгрес не може приймати законів, що… обмежують свободу слова і преси»), або у розумінні як традиційного англійського принципу свободи преси, що забороняв «попередні обмеження» у формі ліцензування чи цензури, але не виключав покарання видавців «за фактом» – за бунтарські пасквілі чи образи службових осіб (Levy 1985). Ширше «лібертаріанське» тлумачення виникло у ході полеміки стосовно Закону про підбурювання 1798 року, який проголошував злочином публікацію будь-чого, що могло «принести недобру славу» федеральному уряду. Закон про підбурювання втратив чинність після перемоги опозиції на виборах 1800 року: разом із лібертаріанською теорією виникає конкуренція між партіями, тобто постає така політична структура, якої не передбачали творці конституції. Після того було ще багато конфліктів щодо значення та меж свободи преси. Наприклад, під час Першої світової війни уряд вимагав подавати на розгляд переклад англійською радикальних публікацій. 1925 року штат Міннесота прийняв закон, що дозволяв вилучення «зловмисних» публікацій, що привело до прийняття Верховним Судом ключового рішення (Near v. Minnesota), яке підтвердило дію першої поправки на рівні штатів. Але основний принцип, згідно з яким преса мала право критикувати уряд, після 1800 року був найпоширенішою точкою зору.

Найбільш характерною ознакою історії медіа північноатлантичних країн є ранній і потужний розвиток комерційних газет, які домінували у пресі дев’ятнадцятого століття, обмежуючи інші форми організації ЗМІ. Розвиток комерційної преси найперше почався у Сполучених Штатах з дешевими «копійчаними газетами» 30-х років ХІХ ст. (Schudson 1978; Schiller 1981). Оскільки у Великій Британії ліберальна політична традиція була ще не такою потужною, як у США, «податки на знання» стримували розвиток комерційних газет, допоки їх не скасували в 50-х роках ХІХ ст. У Канаді почали наслідувати американські «копійчані газети» в 30-х роках ХІХ ст., хоча більшість дослідників відносить справжній розквіт комерційної преси до пізнішого періоду – 80–90-х років ХІХ ст. В Ірландії перша дешева масова газета з’явилась 1859 року, а перша сучасна газета – 1905 р., коли нові власники зробили Irish Independent фінансово успішною газетою; її головною аудиторією були ділові кола різних політичних та релігійних груп. В Ірландії розвиток комерційної преси був повільнішим.

Розпочавшись ще у 30-х роках ХІХ ст., комерційна революція досягла свого піку приблизно у 70–90-ті роки, оскільки розвиток потужної газетної промисловості невіддільний від розвитку промислового капіталізму з «потужними промисловими підприємствами, міською робочою силою, стратегічними центрами інвестування капіталу та величезним рівнем збуту стандартизованої продукції» (Baldasty 1992: 52). Розвиток газет, як-от World Пулітцера (починаючи з 1883 р.) та Daily Mail, у 1896 році зробив читання масовим у всіх класах суспільства. У ліберальних країнах унаслідок впровадження телебачення наклади газет суттєво зменшились, і сьогодні вони не такі великі, як у деяких країнах континентальної Європи, але таки залишаються відносно вагомими, як можна побачити в таблиці 2.1. У Британії найвищий рівень продажу газет серед ліберальних країн – приблизно 400 примірників на тисячу осіб, а це майже на одному рівні з більшістю демократичних корпоративістських держав; в той час як у США, Канаді та Ірландії цей показник коливається від 263 до 191 примірника на тисячу осіб, що нижче від рівня накладів демократичних корпоративістських країн, але вище за країни поляризованого плюралізму.

Комерціалізація не лише збільшила наклади, а й перетворила газети з дрібних підприємств, більшість з яких потребували дотацій від заможних осіб, читацьких громад, політичних партій чи держави, на висококапіталізовані та високоприбуткові підприємства. До 70-х років ХІХ ст. великі газетні компанії були одними з найбільших промислових компаній США. Це, у свою чергу, змінило роль преси. Природа цієї зміни та її роль у демократії є предметом однієї з найважливіших дискусій у дослідженнях медіа в ліберальних країнах; дискусії, найдетальніше сформульованої в Британії, хоча вона в тій чи тій формі спостерігається у всіх чотирьох країнах[i]. Традиційним тлумаченням, що домінує вже багато років не лише у царині медіадосліджень, а й у світовому громадському діалозі про ліберальну медіасистему, є уявлення, що «зростання цінності газет як носіїв реклами дозволило їм поступово позбутися державного чи партійного контролю і стати незалежними рупорами народного настрою» (Altick 1957: 322). Цій точці зору кинула виклик ревізіоністська школа, що почала розвиватися в 70-х роках ХХ ст., яка вважала, що комерціалізація преси підриває її роль в демократичному житті, по-перше, тим, що вона концентрує силу ЗМІ в руках певних соціальних груп, насамперед бізнесових, а по-друге, перенесенням призначення преси з вираження політичних поглядів на стимулювання споживання. Ця дискусія тісно пов’язана з проблемою диференціації, розглянутою в розділі 4 – питанням, чи комерціалізація означає відмежування медіасистем від політики, чи захоплення публічної сфери бізнесом.

Безумовно, комерціалізація звільнила пресу в ліберальних країнах від залежності від дотацій з боку політичних кіл та держави, які були типовими засобами фінансування преси до середини дев’ятнадцятого століття. Комерціалізація не означає, що преса втратила всі зв’язки з політичними партіями або що вона перестала відігравати політичну роль; однак вона означає, що газети, їхні редактори та власники з часом стали незалежними політичними гравцями. Фезерлінґ так пише про випадок Канади:

90-ті роки ХІХ ст. були часом піднесення того, що назвали незалежною журналістикою, тобто великих, часом навіть цілком самодостатніх газет, які самі по собі не залежали від політичних партій, зовсім не обов’язково перебуваючи поза ними. Іншими словами, незалежна журналістика ознаменувала піднесення редактора як повноцінного учасника політичної гри, а вже більше не маріонетки політика.

У США збільшення накладів газет відбулось одразу ж після поширення виборчого права наприкінці 20-х років ХХ ст., по суті, на всіх білих чоловіків незалежно від майнового стану. Це був період, коли найактивніше розвивались масові політичні партії, а газети не втрачали тісного зв’язку з ними, хоча партійна прив’язаність наприкінці ХІХ ст. почала слабшати. Для перших поколінь комерційних газет у всіх чотирьох країнах характерними були партійна належність та прихильність, хоч вони і змінювались час від часу, і їхні власники часто брали активну участь в партійній політиці. Герст, який прагнув бути кандидатом у президенти США від демократичної партії, та лорд Бівербрук, який – не зовсім відверто – сказав Королівській комісії у справах преси 1948 року, що він випускав свої газети «виключно з метою пропаганди», яскраво представляють цю епоху. У той самий час логіка ринку чітко визначила й обмежила політичне втручання преси та її власників, спонукаючи їх до певного стримування виявлення своєї партійної прихильності – як ми бачимо, більшою мірою в США та Канаді, ніж по інший бік Атлантики, – змушуючи їх реагувати на настрої в суспільстві та погляди рекламодавців[ii] і зменшуючи роль політичних матеріалів у газеті порівняно з початком ХІХ ст.

Також абсолютно правильним є твердження, що комерціалізація газет у ліберальних країнах витіснила з медіасистеми багато видів некомерційних ЗМІ. Токвіль у своїй праці «Демократія в Америці» писав, що «газета може вижити лише тоді, коли вона виголошує почуття чи принципи, спільні для великої кількості людей. Таким чином, газета завжди являє собою асоціацію, члени якої і є її постійними читачами» (Tocqueville 1969: 519). Можна припустити, що тут він мав на увазі як партійну пресу, так і газети, пов’язані з багатьма іншими різновидами суспільних груп. 30–40-ві роки ХІХ ст., коли в США почалося зростання накладів газет, були періодом рухів за реформи (найважливішим з яких був рух за заборону рабства), і багато газет були з ними пов’язані (Nord 2001). У Британії радикальна, нелегальна преса, переважна частина якої була пов’язана з рухами робочого класу, процвітала, поки діяли «податки на знання»; подібно до американських газет, які описав Токвіль, вона припинила існування, щойно почала процвітати комерційна преса (Curran 1978; Chalaby 1998). Втім, зв’язки між газетами та асоціаціями, які посідають центральне місце в дослідженнях Токвіля і які відіграють важливу роль в інших проаналізованих нами моделях медіасистем, значною мірою зникли, щойно почала розвиватися комерційна масова преса.

Таким чином, у ліберальних країнах немає різноманіття газет, характерного для демократичного корпоративізму – на ХХ ст. вся преса, окрім комерційної, тут стала маргінальною. Ліберальні країни ніколи не мали партійних газет на кшталт тих, що видавались у континентальній Європі наприкінці ХІХ ст., – газет, напряму пов’язаних з партійними організаціями – за найвизначнішим винятком комуністичної Daily Worker (пізніше Morning Star) у Великій Британії, наклад якої 1950 року становив 115 тис. примірників. В Ірландії ситуація була дещо іншою. Звичайно, це новіша політична система, і партійні газети тут проіснували до кінця ХХ ст. В основному вони були другорядними, хоча журнал Sinn Fein («ми самі» (ірл.) – ірландський республіканський політичний рух. – Перекл.) An Phoblacht/Republican News мав досить значний вплив (Horgan 2001: 148). Партійні газети також видавалися у Квебеку, остання з них припинила існування 1962 року (Gagnon 1981: 27). Релігійна преса теж не відігравала важливої ролі, хоча кілька таких газет існувало, наприклад, в Ірландії.[iii] У Британії розвинулася робітнича преса, незважаючи на зникнення нелегальної радикальної преси. Власником її найвизначнішого представника у ХХ ст., газети Daily Herald, у 1922–1929 роках був Конгрес тред-юніонів (Trades Union Congress – TUC). TUC утримував контроль над редакцією до 1961 року, коли газету поглинула Mirror group (пізніше продана Мердоку, який перетворив її на Sun). Попри великі наклади відбувся спад ділової активності робітничої преси – це сталося передусім не через те, що рекламодавцям не подобалась її політика, а тому, що вони не були зацікавлені в її читачах-робітниках – і це ключовий момент в аргументації ревізіоністської школи британських медіадосліджень проти думки про те, що комерціалізація преси створює вільний четвертий стан, незалежний від влади. У США та Канаді комерційна преса розвинулась ще до того, як виник значний робітничий клас, і робітничі газети залишились малозначущими. Найбільшою з них у США був тижневик Appeal to Reason, який 1912 року досягнув піку свого накладу на рівні 760 тисяч примірників. Іншомовна преса та газети національних меншин також були частиною медіаландшафту США та Канади, більшість із них були гібридами в тому сенсі, що вони виживали на ринку і навіть деколи приносили прибуток, але усвідомлювали себе частиною певної групи суспільства більшою мірою, ніж суто бізнесом. Групи, які вони обслуговували, часто були виключені зі ЗМІ основного напрямку в національно стратифікованому суспільстві, і основною їхньою місією часто був саме політичний захист представників відповідних громад[iv]. Наклади найвідоміших афроамериканських газет, Chicago Defender та Pittsburgh Courier, сягали у першій половині ХХ ст. 200–300 тис. примірників. Сьогодні найпоширенішими ЗМІ національних меншин є іспаномовні. Однак вони дедалі більше наслідують стандартні комерційні та професійні моделі, навіть якщо їхній зміст відображає особливі інтереси латиноамериканської громади (Rodriguez 1999).

Хоча ранній розвиток масової комерційної преси спільний для всіх ліберальних країн, структура ринку сучасної преси розвивалась по-різному. Британський газетний ринок є класово стратифікованим, для нього характерний різкий поділ між «якісними» газетами, читачі яких в основному належать до середнього та вищого класів, та сенсаційними таблоїдами, які далі можна поділити на газети «середнього ринку» та «масового ринку». На відміну від цього у США та Канаді переважають місцеві газети, які читають представники всіх класів; лише ринок Нью-Йорка, де домінують Post та Daily News, можна порівнювати з британським ринком преси. (У деяких інших великих містах Північної Америки, наприклад Чикаґо та Торонто, існують таблоїди, але вони не домінують за накладами, як британські таблоїди.) Головною причиною цього є, швидше за все, той простий факт, що британський національний ринок преси може підтримувати численні газети (тринадцять загальнонаціональних щоденних газет 1998 року), спрямовані на різні сегменти ринку. США та Канада настільки великі, що випуск національних щоденних газет не був технологічно здійсненним, аж допоки прогрес у сфері телекомунікацій не зробив можливим дешеве надсилання великої кількості даних по всій країні (USA Today було засновано 1982 року, New York Times теж представила своє загальнонаціональне видання у 80-х роках ХХ ст.; National Post в Канаді започатковано 2000 року). Обидві системи є також федеральними. Ринки преси переважно мають місцевий характер, і, як і в усьому світі, економіка ринків місцевої преси, підтримуваної рекламодавцями, тяжіє до загальної схеми з однією монопольною газетою, яку б читали всі категорії населення. В Ірландії існує ринок таблоїдів, але на ньому в основному переважають завезені з Британії газети, на які припадає близько 20 % накладів щоденних газет та 26 % накладів тижневиків. Британський ринок преси унікальний у тому сенсі, що на ньому існує чіткий поділ на «якісні» та масові газети, причому останні домінують – 1994 року наймасовіші таблоїди становили 54 % накладу загальнонаціональних щоденних газет, а середні таблоїди – ще 27 %. Найближчим порівнянням є, мабуть, випадок Німеччини, але могутність масової преси зменшує роль Bild, що приголомшливо панує на ринку масових газет.

ПОЛІТИЧНИЙ ПАРАЛЕЛІЗМ

Комерційна преса, добре розвинена в Північній Америці та Британії, відіграла роль піонера в розвитку того, що Чалабі (Chalaby 1996) називає «дискурсом факту». Комерційні газети почали більше подавати новини за рахунок зменшення частки політичної риторики та коментарів, які переважали в газетах раніше. Комерційні газети були новаторами в розвитку організаційної інфраструктури для швидкого та точного збору новин, а також в розвитку форм повідомлення новин. Порівнюючи французькі та англо-американські газети початку ХХ ст., Чалабі відзначає, що британські та американські газети володіли більшою кількістю інформації, їхні репортажі були точнішими та свіжішими, сфокусованими на ширшому колі проблем, оскільки британські та американські газети мали мережу кореспондентів по всьому світу; і, нарешті, вони були більш «фактично представлені», без концентрованої суміші фактів та особистих суджень, характерної для французької журналістики. Журналісти в ліберальних країнах залишаються більше орієнтованими на інформацію та розповідний стиль, тоді як континентальні журналісти більше наголошують на коментарях, хоча відмінність і зменшується.

Часто висловлюється думка, що такий «дискурс факту» природно поєднується з установкою на політичний нейтралітет і що потужна комерційна преса неминуче означає низький рівень політичного паралелізму.

…з 50-х років ХІХ ст. англо-американські журналісти почали робити типово журналістські заяви про свої нейтралітет та об’єктивність… Незважаючи на те що написане ними було політично заангажованим, вони зазвичай не визнавали своєї певної політичної лояльності чи навіть надання переваги. У будь-якому разі наголос на новинах та інформації не давав англо-американським журналістам простору для висловлення їхніх власних думок (Chalaby 1996: 311).

Серед ліберальних країн існують значні відмінності в тому, якою мірою переважають політичний нейтралітет чи прихильність до певної партії. У США, Канаді та Ірландії політичний нейтралітет став типовим для газет. Для телерадіомовлення у всіх чотирьох країнах також характерний нейтралітет, хоча і з певними ознаками змін, адже канали розростаються, і регулювання індустрії телерадіомовлення слабшає. З іншого боку, британській пресі досі притаманний зовнішній плюралізм. Не є простим збігом те, що концепцію «паралелізму партій і преси» створили саме в Британії, де, попри комерційний характер і важливість дискурсу факту, на якій наголошував Чалабі, преса завжди точно відображала становище в політиці.

Немає сенсу аналізувати американські газети так, як європейці зазвичай аналізують свої, приписуючи їм чіткі місця у політичному спектрі або очевидні партійні симпатії. Як відзначалося в розділі 6, Паттерсон і Донсбах (Patterson, Donsbach 1993) виявили, що тоді як журналісти, опитані у Британії, Швеції, Німеччині та Італії, розташували найбільші національні газети на широкому просторі політичного спектра, їхні американські колеги схарактеризували всі найбільші ЗМІ як більш чи менш прихильні тільки до демократичної та республіканської партій. Крім того, редакційні матеріали багатьох американських газет мають досить стійкі політичні орієнтації. Проте у новинах вони проявляються лише незначною мірою[v]. Наприклад, San Diego Union-Tribune у редакційних матеріалах постає як суто республіканська газета. Її політичний нейтралітет відносно недавній – в 70-х роках ХХ ст. ця газета була однією з останніх, що мали чітку партійну орієнтацію, але у своїх редакційних матеріалах вона досі зберігає яскравіше виражену політичну прихильність, ніж більшість американських газет. Водночас у найгострішому партійному конфлікті недавньої історії – конфлікті навколо результату президентських виборів 2000 року – значну частину її матеріалів, присвячених цим подіям, було взято зі служби новин New York Times. У New York Times була протилежна редакційна установка щодо конфлікту, але в американській журналістиці це істотно не впливає на виклад новин. Тут є і свої винятки – випадки, коли журналісти вважають, що керівництво чинить на них тиск з тим, щоб вони дотримувалися певної редакційної лінії (крім того, дуже часто трапляються випадки, коли репортери зазнають тиску, спрямованого на те, щоб вони не відхилялися від центристських поглядів, які поділяє більшість газет; детальніше про це нижче). Є також окремі газети, в яких редакційна позиція та висвітлення новин розділені менше; ще є особливий випадок Washington Times, заснованої Церквою об’єднання преподобного Муна, щоб створити консервативну альтернативу мейнстріму. Регіональні варіації в політичній культурі також відображаються у розбіжностях між газетами, майже всі з яких місцеві. San Francisco Chronicle висвітлює гей-парад по-іншому, ніж газета з «біблійного поясу» (територія на півдні та середньому заході США, де переважають прихильники протестантського фундаменталізму. – Перекл.). Однак у більшості випадків американські газети не надто відрізняються у своїх політичних орієнтаціях. Сьогодні принцип нейтралітету особливо потужно проявляється в американській журналістиці саме в тих випадках, коли газети дев’ятнадцятого століття чи деяких інших країн найактивніше демонстрували б своє політичне забарвлення – під час передвиборних кампаній. У цей час американські газети, як правило, намагаються дуже уважно і збалансовано висвітлювати діяльність двох найбільших партій, сьогодні розміщуючи на першій сторінці матеріал про одну з них, а завтра – про іншу.

Загалом схожа картина спостерігається і в канадських газетах; тільки National Post вважають очевидно політично орієнтованою (на праві політичні сили). Більшість дослідників поділяють думку про певну відмінність франкомовної журналістики Квебеку (Gagnon 1981; Saint-Jean 1998; Hazel 2001), яка більше місця віддає коментарям (подібно до французької преси) і має потужнішу традицію політично ангажованої журналістики; багато з політичних журналістів починали свій професійний шлях у 60–70-ті роки ХХ ст. (наприклад, Рене Левек). Проте це не означає, що у пресі Квебеку розвинувся істотний зовнішній плюралізм; на думку більшості авторів, зрушення в бік професійних норм нейтралітету відбулось ближче до наших днів (Pritchard and Savageau 1998; Saint-Jean 1998).

В Ірландії зміщення до нейтральної преси відбулося пізніше. Розвиток комерційної преси уповільнювала відносна бідність Ірландії та конкуренція з боку британських газет. Політична ситуація була також особливою: Ірландія залишалась під колоніальним владарюванням аж до початку ХХ століття і пройшла через революцію та громадянську війну. Партійна система сформувалася лише в 20–30-х роках ХХ століття. У цих обставинах «газета майже змушена пристати на певну сторону в суперечках, злободенних темах та протиборствах» (Brown 1991 [1937]: 53). Або, висловлюючись більш конкретно, політизовані газети мусили відіграти надзвичайно важливу роль в політичній мобілізації, яка формувала демократичну систему в Ірландії, як це раніше відбувалося у США, Великій Британії та Канаді (Carty 1981; Curran 1996) – а насправді й у всіх країнах, які розглядаються у цьому дослідженні. Таким чином, три найвизначніші газети відображали специфічні політичні традиції та інтереси: Irish Times, спочатку дешева «копійчана газета» юніоністського спрямування, але зі зміщенням до нейтральної позиції; Irish Independent, що до 1979 року підтримувала партію Fine Gael; та Irish Press, близька до партії Fianna Fail, лідер якої Імон ДеВалера започаткував цю газету в 1931 році та керував нею протягом більшої частини її історії. Незважаючи на це, сьогодні партійна належність та ідеологічні орієнтації двох газет, що існують досі (Irish Press припинила свою діяльність в 90-х роках ХХ ст.), не надто відрізняються (Kelly and Treutzschler 1992).

Звісно, той факт, що найбільш значущі газети США, Канади та Ірландії не диференційовані за своїми політичними орієнтаціями, не обов’язково означає, що у них їх немає. Загалом, всі вони мають одну орієнтацію – центристську (такий погляд запропоновано у дослідженні Паттерсона і Донсбаха, в якому всі найважливіші ЗМІ було розташовано між республіканцями та демократами). Крім того, ця орієнтація передбачає зверненість до білих читачів, що належать до середнього класу і яких рекламодавці бачать своєю цільовою аудиторією. Орієнтація на центр та політичний мейнстрім все одно залишається політичною орієнтацією. Як зазначено в розділі 2, використання терміна нейтральний стосовно «англо-американського» стилю журналістики не має вести нас до думки, що він буквально «вільний від цінностей» чи не має власної точки зору; дослідники ліберальних країн давно розвінчали це уявлення. Справа в тому, що ці ЗМІ позиціонують себе як «медіа для всіх», універсальні ЗМІ, що поширюються, не зважаючи на головні лінії поділу між основними політичними силами.

Зовсім іншою в цьому відношенні є британська преса. Як і в інших країнах, партійна належність британських газет ослабла в післявоєнний період (цю тенденцію ми докладніше розглянемо в розділі 8). «Між 1945 та 1995 роками, – пише Сеймур-Ур, – для партій преса стала менш передбачуваною та менш керованою» (Seymoure-Ure 1996: 214). Газети стали менш послідовними у підтримці тієї чи іншої партії, менш схильними виконувати плани, накреслені лідерами партій, менш охочими послуговуватися партійною риторикою. Ця тенденція мала свої підйоми і спади. Сеймур-Ур вважає, що прихильність до партій дещо зросла у 80-х роках ХХ ст., коли Марґарет Тетчер кинула виклик панівному консенсусу в британській політиці, але ця лояльність знову пішла на спад, коли знизилась популярність консервативної партії і праві газети почали дистанціюватись від неї.

Незважаючи на цю загальну тенденцію до зменшення політичного паралелізму, нині політичні орієнтації британських газет такі ж чіткі, як і в будь-якій країні Європи, можливо, лише за винятком Італії та Греції. Очевидно, що спектр політичних поглядів не є таким широким – Британії притаманний помірний плюралізм, і її політика дуже значною мірою орієнтована на центр. Разом з тим в межах британського політичного спектра потужні і чіткі політичні орієнтації проявляються у викладі новин.

Значна роль політичних орієнтацій особливо відчувається у таблоїдах. Відкидання обмежень об’єктивної передачі повідомлень, презентування газети як такої, що звертається до пересічного громадянина і «здорового глузду», часто викликаючи обурення, – одна з визначальних рис стилю таблоїдної чи популярної журналістики в більшості країн світу. У Великій Британії, як і в Німеччині, це найчастіше набуває форми правих популістських позицій з наголосом на націоналізмі, антикомунізмі, традиційності у питаннях статі та у багатьох інших питаннях, а також з ворожим ставленням до політиків. Британські таблоїди часто використовують як засоби самореклами кампанії на основі випадків, які, на їхню думку, викликатимуть особливе зацікавлення публіки (Harcup and O’Neill 2001). Проте поза цією популістською позицією британські таблоїди глибоко партійні. Особливо під час виборів партійність частіше проявляється цілком однозначно – навіть більше, ніж у німецької Bild, яка має праву ідеологічну орієнтацію, але відкрито не пропагує жодної політичної партії. Наприклад, перед виборчою кампанією 1997 року Mirror – яка протягом багатьох років (але не 1997-го) була єдиною пролейбористською газетою, виходила під гаслом «Вірні лейбористам, вірні вам» на першій сторінці і майже щодня присвячувала близько шести сторінок передвиборній пропаганді: «Бунт: 59 кращих лікарів порушують мовчання, аби сказати Mirror, що Національна служба охорони здоров’я загине, якщо цього тижня торі переможуть»; «Тоні Блер відповідає на ваші запитання»[vi]. Для цілей кампанії було мобілізовано навіть «дівчину з третьої сторінки»: щодня з’являлась нова «крихітка Блера» і розповідала, чому вона голосує за лейбористів. За п’ять років до того Sun Руперта Мердока заявив про свій внесок у перемогу консервативної партії у знаменитому заголовку «ПЕРЕМОГЛА ДОТЕПНІСТЬ SUN» (11 квітня, 1992). Чи було це вихваляння заслуженим, чи ні, воно представляє ставлення, що разюче відрізняється від північноамериканських газет, які заперечують будь-який вплив на результат виборів (звісно, частіше британські газети стриманіші в оцінці своєї політичної ролі).

Стиль «якісних» газет менш кричущий. Але поважні британські видання послуговуються більш інтерпретативним стилем матеріалів, ніж типовий для північноамериканських газет[vii]. Нещодавні опитування показали, що 83 % британських журналістів вважають «дуже або надзвичайно важливим» для журналіста «аналіз та інтерпретування складних проблем», в той час як серед американських журналістів так само вважають 48 % (Henningham and Delano 1998: 153). Заголовок на кшталт «Уряд Великобританії забув про наш моральний обов’язок» (Independent, 27 лютого 1997, до матеріалу про хвороби ветеранів війни в Перській затоці) занадто самовпевнений, щоб під ним з’явився провідний матеріал в американській газеті з подібним статусом, присвячений питанням внутрішньої політики. Так само, як і «Браун попереджає про потужний удар у відповідь» (матеріал того самого дня про реакцію фінансових ринків на заяву лейбористського тіньового міністра фінансів).

Британським «якісним» газетам також притаманна чітка політична ідентичність. Це видно з партійної належності їхніх читачів. Як показано у таблиці 7.1, читачі британських загальнонаціональних газет – як масових таблоїдів, так і поважної преси – політично диференційовані майже так само, як і газети в країнах поляризованого плюралізму чи демократичних корпоративістських. Наприклад, 1997 року 57 % читачів Daily Telegraph та 42 % читачів Times підтримували консерваторів, тоді як серед читачів Independent таких 16 % та 8 % серед читачів Guardian.

Таблиця 7.1. Паралелізм партій і преси серед читацької аудиторії британських газет

Партія, яку підтримують читачі, %
Консервативна Лейбористська Ліберально-демократична
Таблоїди
Sun

1997

30

52

12

1992

45

36

14
Mirror

1997

14

72

11

1992

20

64

14
Daily Mail

1997

49

29

14

1992

65

15

18
Express

1997

49

29

16

1992

67

15

14
«Якісна» преса

Daily Telegraph

1997

57

20

17

1992

72

11

16
Times

1997

42

28

25

1992

64

16

19
Guardian

1997

8

67

22

1992

15

55

24
Independent

1997

16

47

30

1992

25

37

34

Джерело: (Scammel and Harrop 1997: 161). Газети перелічено в порядку зменшення накладу.

Добрим свідченням відмінності у політичних орієнтаціях – поза виборчими кампаніями – є опублікований 2000 року звіт Комісії Пареха «Майбутнє мультиетнічної Британії» (він спровокував грандіозну суперечку в пресі), оскільки однією з центральних думок звіту була концепція історії Британії як країни, що асоціюється з расовою дискримінацією[viii]. Жодна з найбільших газет відкрито не підтримала звіту Комісії Пареха: як ми вже побачили, британська преса поділяє з іншими ліберальними країнами значну прихильність до центристських позицій, а цей звіт, який в основі своїй є роботою вчених, відхилився від центру так далеко, що навіть лейбористські газети не наважилися його підтримати. Проте полярні тлумачення ясно показали політичні орієнтації преси у Великій Британії. Таблиця 7.2 порівнює перші абзаци матеріалів у Telegraph та Guardian за 12 жовтня 2000 року.

Таблиця 7.2. Протиставлення матеріалів про імміграцію у британській пресі

Daily Telegraph

Guardian
Стро дуже по-британському відходить від звіту з расових питань ДЖЕК СТРО вчора заявив про непричетність уряду до доповіді про «мультикультуралізм», яка спричинила шалену суперечку стосовно того, що означає бути британцем.

Міністра внутрішніх справ Великої Британії змусили відректися від ключових висновків Комісії «Майбутнє мультиетнічної Британії», створення якої він ініціював майже три роки тому.

Хоча ця комісія і не є урядовим органом, міністерство внутрішніх справ схвально відреагувало на її 400-сторінковий звіт як на «вчасний внесок» у дискусії щодо відносин між представниками різних національностей.

Однак через поглиблення суперечки стосовно зображення британців як «расистів» та заклики до «переробки» історії Великої Британії – про що Daily Telegraph писала у вівторок – як пан Стро, так і Даунінґ-стріт відмежувалися від висновків доповіді.

 «Пишайтеся тим, що ви – британці», каже Блер лівим. «Не залишайте патріотизм на радикальних правих», застерігає міністр внутрішніх справ

Джек Стро, міністр внутрішніх справ Великої Британії, вчора сказав, що через брак патріотизму лівого крила британську ідентичність можна оцінити як «вузьку, консервативну та схильну до ізоляціонізму».

Пан Стро заявив, що пишається тим, що він британець, і наголосив, що не приймає аргументів частини ліберального лівого крила чи націоналістського правого крила про те, що поняття Британії як цілісної нації більше немає. Існування людей, радих називатися «афробританцями чи британцями китайського походження», демонструє, що ідея «єдиного британства» має майбутнє.

Проблема сьогодні, сказав пан Стро, полягає в об’єднанні величезної кількості народів, мов і світоглядів у країні в єдину спільну ідентичність. «Це ще більше ускладнюється тому, що ліве крило відвернулося від поняття патріотизму і залишило цю сферу крайнім правим», сказав міністр внутрішніх справ.

Daily Telegraph намагається якомога тісніше пов’язати лейбористський уряд зі звітом Комісії Пареха і подає відступ міністра внутрішніх справ Великої Британії Джека Стро від своїх попередніх позицій так, нібито саме газета змусила його це зробити (матеріал проілюстровано зображенням передової статті попереднього номера цієї ж газети – «Стро хоче переписати нашу історію»). На внутрішніх сторінках газети, біля продовження матеріалу про коментарі Стро, надруковано інший матеріал із заголовком «Дедалі більше білих стають жертвами злочинів на расовому ґрунті». На відміну від цього Guardian подає намагання Стро дистанціюватися від звіту як цілком щирі і не вважає це якимось «відступом». Guardian покладає відповідальність за конфлікт радше на крайніх правих, аніж на лейбористську партію.

Таким чином, ліберальна модель охоплює випадки як надзвичайно високого (Велика Британія), так і надзвичайно низького (США, Канада та Ірландія) політичного паралелізму в секторі преси. Звісно, це наводить на думку про те, що розвиток ринку комерційних ЗМІ автоматично не ліквідує політичного паралелізму. Чому ж існують такі значні розбіжності між британською та північноамериканською пресою? Далі в цьому розділі ми розглянемо можливі пояснення, що належать до сфери політичної культури. Але вже згадані відмінності у структурі ринку надають ще одне можливе пояснення. Так само, як національний конкурентний медіаринок у Великій Британії допускає сегментацію за класами, він також може передбачати сегментацію ринку за партійною належністю, що неможливо на монопольних ринках Північної Америки (або набагато меншому медіаринку Ірландії), які мають переважно місцевий характер.

Варто зробити два підсумкових зауваження про політичний паралелізм у британській пресі. Той факт, що ринок преси відображає політичний розподіл, не означає, що він відображає його точно: відтоді як лейбористська партія міцно стала на ноги, спостерігається значний партійний дисбаланс, в якому більшість преси – за винятком лише Mirror, Guardian та Independent – очевидно перебувають на правому краї політичного спектра (Negrine 1994; Curran and Seaton 1997). Можливо, це змінюється разом зі зміщенням лейбористської партії вправо та переходом деяких газет правого крила до «прагматичнішої» орієнтації; іншими словами, можливо, що партійна переорієнтація, котра почалася в 70-х роках ХХ ст. і тимчасово призупинилась, вже відновилася і приведе до зникнення політичного паралелізму, хоча поки що надто рано робити такі висновки. Домінування у Великій Британії газет правого крила є однією з причин виникнення потужної ревізіоністської течії, що заперечує точку зору про комерційну пресу як вільний четвертий стан, котрий є виразником настроїв народу.

Близькість преси до політичної системи у Великій Британії також проявляється в більш ґрунтовних та орієнтованих на партії політичних матеріалах у пресі. Семетко та ін. у порівняльному дослідженні висвітлення виборів у Великій Британії та США наприкінці 80-х років ХХ ст. описує висвітлення у Британії як «детальніше, різноманітніше, ґрунтовніше, більше орієнтоване на партії, менш схильне до однобічно спрямованих коментарів та більш ввічливе» порівняно з висвітленням виборчих кампаній у США (Semetko et al. 1991: 142)[ix]. Ці розбіжності вони пояснюють головним чином відмінностями у політичних культурах, які привели до того, що британські журналісти сформували в собі «благоговійне» ставлення до висвітлення виборів, переконання, що вибори є в основі своїй важливими, і журналісти зобов’язані передавати те, про що повідомляють партії; вони доводять, що «більш структурований характер партійної системи Великої Британії, більш зрозумілий ідеологічний характер цих партій та, як наслідок, вищий рівень політизації британського суспільства в цілому можуть вище піднести політичну діяльність в очах громадськості» (Semetko et al. 1991: 5)[x]. Інакше кажучи, міцність партійної системи Великої Британії та близькість ЗМІ до цієї системи проявляється не лише в зовнішньому плюралізмі, а й у тому, що у новинах більше уваги приділяється партіям та їхнім поглядам (Семетко та ін. вважають, що висвітлення виборів більше відповідає власним планам партій у Великій Британії) і, як правило, у більшій увазі до політики взагалі. Існують свідчення того, що таке «благоговійне» та орієнтоване на партії ставлення до політики останніми роками слабшає, а тим часом посилюється висвітлення в більш американському стилі – під впливом уявлень журналістів про те, що робить матеріал успішним на ринку (Franklin and Richardson 2002).

На відміну від преси, у телерадіомовленні всі чотири країни підтримують стійкі традиції політичного нейтралітету. Значною мірою це пояснюється державною політикою. У Великій Британії як компанія BBC, так і Independent Television (ITV) обмежені вимогами неупередженості і збалансованості новин та суспільно-політичних програм. Реальна практика збалансованих репортажів про владу та опозицію сягає Другої світової війни, 1945 року – часу приходу до влади лейбористської партії. У період становлення радіо Британія була системою з домінуванням однієї партії, а висвітлення лейбористської опозиції було обмеженим (Seaton and Pimlott 1987, розділ 7). Під час виборчих кампаній як ВВС, так і ITV прийняли формулу, згідно з якою партіям виділяється безкоштовний ефірний час (напр., 5:5:4 для консерваторів, лейбористів та Альянсу 1983 року), і це стало орієнтиром для висвітлення виборів взагалі (Semetko et al. 1991: 42–43). Телерадіомовлення Великої Британії також яскраво проявляло «благоговійне» ставлення до виборів, коли ВВС збільшувала тривалість новин під час виборів; те саме спостерігаємо в громадському телерадіомовленні в більшості країн Європи.

Коли у США почалися дискусії стосовно регулювання радіомовлення, комерційні радіокомпанії успішно довели, що вони самі мають контролювати радіоефіри, оскільки «служать суспільству загалом», тоді як неприбуткові радіостанції, засновані такими інституціями, як профспілки, церкви чи університети, було названо «пропагандистськими» – призначеними для обслуговування інтересів окремих обмежених груп (McChesney 1994). До середини 90-х років ХХ ст. доктрина справедливості вимагала від телерадіокомпаній США «збалансовано» висвітлювати суперечливі питання, хоча жодних політичних формул, якими часто керуються при розподілі ефіру в європейських системах, особливо під час виборів, не існувало. Журналісти більше здійснювали цей розподіл на основі власних оцінок того, чи «варті» політичні новини бути оприлюдненими. Ринкові сили підштовхували до нейтралітету в телерадіомовленні США так само, як вони це робили з пресою. Ринок телерадіомовлення має загальнонаціональний і в той же час олігопольний характер, у ньому три найбільші мережі змагаються за одну й ту саму масову аудиторію. Так само як ці мережі прагнули «найменш суперечливих програм» у сфері розваг, у новинах вони зацікавлені в тому, щоб викликати політичні та ідеологічні суперечки. Вони навіть були змушені поєднувати й згладжувати регіональні відмінності, які в більшості випадків є причиною помірного коливання політичних орієнтацій американських газет. Завдяки політичному нейтралітету в усіх чотирьох країнах телерадіокомпанії отримали такий рівень престижу та довіри, яких не мали у певний період газети. Художній фільм «Містер Сміт їде до Вашинґтона» Френка Капри (1939) вийшов на екрани, коли газети у США були ще глибоко партійними; він показує власників газет політичними злочинцями, що маніпулюють інформацією всупереч волі людей. З іншого боку, радіо тут подається як джерело об’єктивної інформації.

Сьогодні в телерадіомовленні з’явилися ознаки змін, що пов’язані зі зміщенням до неолібералізму в політиці телерадіомовлення та з дедалі більшою різноманітністю каналів. Доктрину справедливості, що вимагала «збалансованого» висвітлення суперечливих питань, яку захисники вільного ринку вважали незаконним втручанням уряду у зміст телерадіомовлення, було скасовано 1987 року, – після цього почала швидко збільшуватися кількість ідеологізованих радіопрограм, переважно правого спрямування. У телебаченні мережа Fox Руперта Мердока, як видається, у новинах дотримується чіткої правої орієнтації. Під час війни проти Іраку 2003 року як телебачення Fox, так і радіогігант Clear Channel прагнули відмежуватися від конкурентів на ринку, проголошуючи чітку «патріотичну» позицію. Серед глядачів новин Fox є дуже багато республіканців та консерваторів, на відміну від трьох «старих» мереж та CNN, глядачів яких не можна з певністю відділити в політичному аспекті від решти населення (Pew Research Center 2003: 13).

ПРОФЕСІОНАЛІЗАЦІЯ

Професіоналізм журналістів відносно добре розвинений у ліберальних країнах. Безперечно, журналістика перетворилась на окрему професійну спільноту та соціальну діяльність з власними стандартами й системою цінностей, що коріняться в ідеології служіння суспільству, а також зі значною мірою автономності. Втім, якщо подивитись на журналістику в ліберальних системах, у природі та значенні професіоналізації можна побачити чимало протиріч.

У певному сенсі основи професіоналізації журналістики закладалися тоді, коли новостворювані комерційні газети почали наймати оплачуваних репортерів на повний робочий день. У перші роки цим репортерам переважно платили мало, їх статус був низьким, крім того, майже не було гарантії зайнятості та незалежності. Проте від самого початку були й винятки – «зіркові» репортери, чия народна слава дозволяла їм торгуватися з власниками газет. Наприклад, Генрі Вільярд погодився працювати на Herald Джеймса Гордона Беннетта під час Громадянської війни за умови, що від нього не вимагатимуть дотримуватися антилінкольнівської політики газети (Kluger 1986: 99–100). Проте типовими такі випадки не були. Етичні стандарти перебували на низькому рівні. Низька заробітна плата означала, що репортери вдавалися до корупції, а оплата праці, що залежала від обсягу надрукованого матеріалу, підштовхувала до сенсаційності, надмірного прикрашання та вигадування (Smythe 1980).

До 80-х років ХІХ ст. – часу, коли поняття професіоналізму набувало дедалі більшої ваги в культурі загалом, – у США точилася велика дискусія стосовно потреби професіоналізувати журналістику (Dicken-Garcia 1989; Marzolf 1991), і було сформульовано, як її потім назвуть шановні Сіберт, Пітерсон та Шрамм, теорію соціальної відповідальності. Це сталося на тлі посилення конкуренції в газетній індустрії – то була ера сенсаційної «жовтої» журналістики – і спричинило численні плани реформування, включно з пропозицією матеріального забезпечення некомерційних газет та ліцензування журналістів. Перші професійні видання виникли у 80-х роках ХІХ ст. – Journalist, Newspaperdom, Fourth Estate та Editor and Publisher. 1903 року газетний магнат Джозеф Пулітцер надав кошти для заснування Колумбійської школи журналістики, і вона відкрилась 1912 року; до того вже існувало три професійні школи журналістики й понад десяток коледжів та університетів, у яких викладалась журналістика. 1910 року Канзаська асоціація преси (асоціації преси у штатах почали виникати в 50-х роках ХІХ ст. спочатку як громадські організації) ухвалила свій етичний кодекс. Американську спілку редакторів газет було засновано 1923 року; невдовзі вона ухвалила перший загальнонаціональний етичний кодекс. У той самий час репортери-фахівці почали утворювати професійні спілки, зокрема, виникло вашинґтонське об’єднання преси. Політичні кореспонденти поступово стали вважати свою журналістську діяльність серйозною кар’єрою (Kernell 1986). Багато з них працювали на кілька газет, таким чином стаючи менш залежними від окремого роботодавця. Рівень їхньої майстерності підвищився, так само як і їхня орієнтація на колег та на джерела, а не на роботодавців. Рівень освіти репортерів поступово зростав, і дедалі частіше на початку статті зазначалося авторство матеріалів, що на середину ХХ ст. стало стандартом.

У Північній Америці професіоналізація журналістики була тісно пов’язана зі зрушенням в бік монополії політично нейтральних газет. Панівною формою професійної діяльності стала зосередженість на понятті «об’єктивності» – по суті, положення, що новини можуть і мають відокремлюватися від власної думки як журналістів, так і власників газет. Нейтральність також передбачала зміни в організаційній структурі, тобто власники дедалі більше відходили від щоденного управління газетами, покладаючи це завдання на професійних журналістів. Внаслідок цього знизився рівень інструменталізації ЗМІ. Втім, завжди існували певні винятки: залишались власники медіа, які і далі вбачали у своїй медіавласності засіб формування громадської думки і встановлювали постійний контроль за новинами та редакційними матеріалами. У США найпотужнішими з таких власників були полковник Роберт Маккормік, власник Chicago Tribune та Daily News у Нью-Йорку, та Генрі Льюс, власник Time-Life (1955 року Маккормік помер, але призначені ним наступники продовжували його політику ще кілька десятків років; Льюс помер 1967 року). Інші власники, звісно, продовжували втручатись у випадках, коли відчували, що на карту поставлені їхні життєві інтереси, політичні чи економічні, і в інформаційних ЗМІ завжди існував ледь помітний тиск, який спонукав до відповідності певній «політиці» (Breed 1955). Незважаючи на це, загальний рівень інструменталізації преси у Північній Америці протягом ХХ ст. суттєво знизився.

Рання і потужна професіоналізація, сконцентрована навколо принципу об’єктивності і пов’язана з різким зниженням рівня партійного паралелізму преси, є однією з характерних рис історії північноамериканських ЗМІ. Щодо цього запропоновано два основні пояснення, і, напевно, обидва заслуговують на увагу. Перше з них економічне. Найбільш систематично цей аргумент розвиває Бейкер. Перехід до політичного нейтралітету газет, на думку Бейкера, став результатом переходу від підтримки газет читачами до підтримки рекламодавцями, а також пов’язаної з цим тенденції до концентрації ринку ЗМІ. З розвитком великих універсальних магазинів та просуванням торгових марок, що розпочалося наприкінці ХІХ ст., відсоток газет та періодичних видань, головним джерелом доходів яких була реклама, зріс від 44 % 1879 року до 70,9 % 1929-го (Baker 1994: 15). Рекламодавці часто виражали чіткі побажання щодо змісту газети, який мав зосереджуватися на «світлому боці життя» і уникати політичних суперечок, що могли образити читачів і знизити ефективність реклами (також Baldasty 1992: 78).

Крім того, реклама спонукала газети до максимізації накладів, навіть якщо більшість їхніх основних читачів віддавали перевагу газеті з чіткою політичною орієнтацією. Отже, реклама поєдналася з характерним для газетної промисловості ефектом масштабу – більшість витрат іде на перший примірник, і таким чином великі газети мають суттєві цінові переваги – і стала причиною появи стійкої тенденції до концентрації ринків преси. Таблиця 7.3 показує відсоток міст США з конкуруючими щоденними газетами (ринок преси США майже повністю місцевий). Тенденція до монополізації була особливо потужною в 10–50 роках ХХ ст., саме тоді, коли в журналістиці США укорінювався професійний стандарт об’єктивності. В результаті розвитку цієї норми, як вважає Бейкер, вилучення образливих матеріалів, що могли обмежити зростання накладів газет, перетворилося на усталену практику.

Таблиця 7.3. Міста США із щоденними газетами-конкурентами, %

1880 61,4
1910 57,1
1920 42,6
1930 20,6
1940 12,7
1954 6,0
1960 4,2
1986 1,9

Джерело: Baker (1994), p. 16.

З іншого боку, Шадсон  наголошує на змінах, що відбулися в американській політичній культурі в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., – це, зокрема, зменшення ваги партійної політики та збільшення наголосу на нейтральній майстерності (Schudson 1978; 2001). Цей аргумент докладніше розглядатиметься у другій половині цього розділу, присвяченій розвитку раціонально-правової влади та впливу Прогресивного руху на журналістику США. Проте тут буде корисно зауважити дещо про політичний контекст періоду, коли в американській пресі ставав панівним нейтральний професіоналізм. То був час, коли точилися суперечки стосовно політичної ролі «газетних магнатів», що знайшли відображення, наприклад, у книзі Ептона Синклера «Мідний жетон» (Sinclair 1919). Крім того, в 1932 році зі зміною політичного курсу розпочався тривалий період домінування в політиці США демократичної партії, і власники газет потрапили у складну політичну ситуацію. Це був перший період в історії США, коли політичний поділ почав відповідати класовому (за винятком Півдня): робітничий клас надавав перевагу демократам, а ділові кола підтримували республіканців. У попередні епохи партійний поділ більше визначався регіональними відмінностями. У цей період також вперше почав спостерігатися істотний дисбаланс у пресі: власники газет за визначенням належали до вищого класу і тяжіли до підтримки республіканської партії; близько двох третин газет США в редакційних матеріалах виступали проти Рузвельта. Таким чином, власники газет йшли не в ногу з громадською думкою, і у громадській думці сформувався відповідний негативний образ. Як вже згадувалося, злочинець з фільму Капри «Містер Сміт їде до Вашинґтона» – газетний магнат, який використовує свої газети для того, щоб не дати героєві спілкуватися з народом. Також відбувалися внутрішні конфлікти у ЗМІ, пов’язані з процесом організації Американської гільдії працівників газет, і журналісти часто займали політичну позицію, що відрізнялася від позицій власників видань, стосовно Нового курсу Рузвельта, ролі профспілок та багатьох інших питань. «Містер Сміт їде до Вашинґтона» не лише зображає власників ЗМІ як антидемократичних маніпуляторів громадською думкою, а й закликає журналістів відійти від обмежень «об’єктивного» репортажу і відкрито засудити корумпованих ворогів народу. Нарешті, відбулась дискусія стосовно можливості регулювання преси – Комісія Гатчінса, у звіті якої 1947 року було сформульовано ідею преси як суспільного блага і прозвучав заклик до професіоналізації; також там висловлювалося припущення, що якщо професіоналізація не буде успішною, то, можливо, доведеться застосувати державне регулювання. У цьому контексті у власників ЗМІ був не лише економічний, а й політичний стимул прийняти професіоналізацію, яка обмежила їхню можливість використовувати пресу як інструмент політичного втручання, проте водночас мінімізувала політичну напруженість, здатну зруйнувати бізнес і через стандарт об’єктивності створювала альтернативний механізм контролю над журналістами.

У Великій Британії політичний паралелізм залишався набагато сильнішим. Інструменталізація преси власниками за ХХ ст. зменшилася, але, напевно, не такою мірою, як у Північній Америці. Руперт Мердок, що вийшов на британський ринок ЗМІ 1969 року, дещо загальмував рух у цьому напрямку, наполягаючи на контролі політичного змісту власних ЗМІ і використовуючи їх для втручання в політику (Shawcross 1992). (Роль Мердока в США була меншою, адже його газетні активи були порівняно незначними, а телеканал Fox не орієнтувався на новини аж до кінця 90-х років ХХ ст.) У Канаді Конрад Блек аналогічно стверджував своє право контролювати висвітлення політичних подій у власних газетах (Taras 1999: 212–214), зокрема National Post (Блек дуже вороже ставився до ліберального прем’єр-міністра Жана Кретьєна). Блек, який є також власником Daily Telegraph у Великобританії, відмовився від канадського громадянства, а 2001 року продав свої канадські газети провідному медіаконгломерату CanWest, власники якого підтримують ліберальну партію[xi]. Від цього моменту продажу триває дискусія стосовно того, що CanWest нав’язує політику, яка вимагає від усіх підпорядкованих місцевих газет дотримуватися у редакційних матеріалах певних позицій. CanWest заявив, що це не позначається на загальному висвітленні новин, хоча деякі журналісти стверджують, що CanWest діє всупереч принципу незалежності журналіста (Brown 2002).

Партійність британської преси і кількість прибічників політики втручання серед власників ЗМІ вказують на те, що професіоналізація у британській пресі менше розвинена, чи принаймні менш послідовно розвинена, ніж у північноамериканській (телерадіомовлення – зовсім інша річ). У Великій Британії, як і у всіх ліберальних країнах, журналістика значною мірою є професіоналізованою у тому сенсі, що журналісти мають власні критерії для відбору і представлення новин. У Великій Британії це тісно пов’язано зі значним ступенем розвитку преси як галузі промисловості; і, таким чином, Британія сильно відрізняється від, скажімо, Італії, де стандарти журналістської діяльності менш відокремлені від політичних стандартів. З розвитком преси як окремої індустрії «журналісти почали розповідати про політику відповідно до власних потреб та інтересів, висвітлюючи тему зі своєї власної точки зору та з позицій своїх професійних цінностей» (Chalaby 1998: 107). З іншого боку, спеціалізована професійна освіта у Британії сформувалась пізніше, ніж в Північній Америці (Henningham and Delano 1998), і аж до 80-х років ХХ ст. досить мало британських журналістів мали професійну вищу освіту. В цьому розумінні журналістика доволі довго залишалась напівпрофесійною діяльністю білих комірців (Tunstall 1971: 59–60). Деякі дослідники також висловлюють думку, що британські журналісти менше звертають увагу на методи збору інформації, ніж їхні колеги у США (Henningham and Delano 1998). Це, швидше за все, пов’язано з висококонкурентною природою британської преси, і можна сказати, що в цьому розумінні етична саморегуляція і уявлення про журналістику як суспільне служіння є у британській пресі слабшими.

Стосовно свободи журналістів спостерігаємо подвійну картину. У Великій Британії журналісти телерадіомовлення, напевно, більш автономні, ніж їхні колеги в комерційних ЗМІ США чи Канади. Журналістів Times захистили в 60–70-х роках ХХ ст., коли власником газети був канадський видавець Томпсон, тим, що призначили чотирьох незалежних національних керівників, єдиною функцією яких було стежити за дотриманням редакційної незалежності. Газета Guardian також контролюється трестом, у статуті якого редакційне та економічне управління розділені. У США ніколи такого формального захисту редакційної незалежності не було. Британські дослідники медіа часто називають 60–70-ті роки ХХ ст. піком журналістської незалежності, на зміну якому поступово йде більш централізований контроль (Curran and Leys 2000: 232). Коли Мердок 1979 року купив Times, було досягнуто нової домовленості щодо редакційної незалежності, але вона виявилась неефективною (Shawcros 1992). Загалом, незалежність журналістів, напевно, більш обмежена у британській, ніж у північноамериканській пресі, зокрема в таблоїдах. Донсбах пише, що британські журналісти були другими після італійців за відсотком повідомлень про те, що їхні матеріали змінювали, «щоб надати їм певного політичного ухилу»: так, 6 % сказали, що це відбувається принаймні час від часу, порівняно з 8 % в Італії, 2 % у США та Німеччині й 1 % у Швеції (хоча можна зауважити, що у Британії політичних новин взагалі менше, ніж в Італії) (Donsbach 1995). Інше дослідження показало, що у Великій Британії 44 % журналістів стверджують, що зазнавали «незаконного редакційного втручання» у свої матеріали (Hennignham and Delano 1998: 154).

У ліберальних країнах журналістські професійні організації не надто розвинені, принаймні порівняно з демократичними корпоративістськими країнами. Професійна саморегуляція відбувається, як правило, неформально – у конкретних ЗМІ та через професійне спілкування колег. У 80-х роках ХХ ст. в США, за даними одного з досліджень, лише 17 % журналістів входили до Об’єднання професійних журналістів (Society of Professional Journalists), найбільшої професійної асоціації, і стільки ж були членами іншої профспілки, як правило, або Газетної гільдії, або Американської федерації акторів телебачення та радіо (American Federation of Television and Radio Artists – AFTRA) (Weaver and Wilhoit 1991: 106–107). Американська спілка редакторів газет (American Society of Newspaper Editors – ASNE) також відіграла важливу роль в розвитку етичних стандартів і загальної професійної культури журналістики. У Великій Британії професійна асоціація, Інститут журналістів, виникла 1890 року. Однак у ХХ ст. набагато більшої ваги набуло Національне об’єднання журналістів (National Union of Journalists – NUJ), яке згодом стало могутньою профспілкою, до якої належали практично всі журналісти. У цьому розумінні Британія, з її потужним профспілковим рухом, мала вищий рівень професійних журналістських організацій, – хоча це радше традиційні профспілки, а не журналістські професійні об’єднання. Атака на профспілки під час правління Тетчер завдала величезної шкоди Національному об’єднанню журналістів, хоча на початок 90-х років ХХ ст. воно певною мірою відновилося, і його членами були 62 % британських журналістів (Hennignham and Delano 1998). Одна з гілок NUJ представляє ірландських журналістів. Членство у спілках Канади, як і членство в Канадській асоціації журналістів, є неоднорідним, за винятком Квебеку, де практично всі журналісти входять до Syndicat des Journalistes. Квебек також відзначився запеклою суперечкою у журналістському середовищі (60–70-ті р. ХХ ст.) стосовно незалежності репортерів, під час якої висувалися пропозиції юридично закріпити певні «професійні положення», що мали захищати незалежність журналістів (Clift 1981; Saint-Jean 1998).

Формальні інституції саморегулювання ЗМІ також менш розвинені в ліберальних країнах, ніж в демократичних корпоративістських, але вони розвинені більше, аніж в Середземноморському регіоні. В Ірландії немає жодної спеціалізованої ради з питань преси чи комісії з розгляду спірних питань, що виникають у зв’язку зі звинуваченнями ЗМІ чи окремих журналістів у неточності чи упередженості. Так само їх дуже мало у США, де ЗМІ чинять величезний опір будь-якому зовнішньому втручанню. Один з нечисленних винятків становить рада з питань преси у штаті Міннесота, заснована 1970 року (можливо, в цьому випадку може йтися про скандинавський вплив на політичну культуру цього штату)[xii]. На іншому боці спектра розташований Квебек із досить потужною радою з питань преси, що не має політичних повноважень, але отримує державне фінансування; рада розглядає скарги від усіх газет незалежно від того, чи є вони членами ради (Clift 1981). Інші канадські провінції мають відносно слабкі громадські ради з питань преси, які фінансує газетна індустрія. 1991 року Британія просунулась від дуже слабкої ради до Комісії зі скарг на пресу (Рress Сomplaints Сommission); завдяки цьому ЗМІ отримували орган для захисту своїх інтересів у конфліктах щодо дотримання принципів приватності і створювали противагу суворому європейському законодавству з цього питання. Зокрема, британські таблоїди часто пишуть про сексуальні скандали. Комісія зі скарг на пресу явно потужніша за свого попередника, і її наявність об’єднує британську систему з країнами демократичної корпоративістської моделі, хоча нею досі по суті керує газетна індустрія, «що пояснює стійку прихильність Британії до саморегуляції без стороннього втручання» (Humphreys 1996: 61).

У ліберальних країнах журналістська саморегуляція здійснюється в основному неформально, всередині окремих ЗМІ. Її еволюція почалась в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Наприклад, нью-йоркська World Пулітцера 1913 року запровадила внутрішнє Бюро відповідності та чесності передусім для того, щоб зменшити кількість позовів у справах про наклеп (Marzolf 1991: 66–68). Зрештою ця функція стала частиною видавничого процесу. ЗМІ в ліберальних країнах притаманна добре розвинута редакційна ієрархія з великою кількістю «стримувань і противаг», на які має зважати у своїй роботі журналіст. На відміну від цього у європейських газетах журналісти працюють автономно, а редакція керує ними лише незначною мірою (Donsbach 1995; Esser 1998).

Журналістська професіоналізація в ліберальних країнах насправді має подвійний наслідок для свободи журналістики. Стримуючи власників, вона часто допомагала збільшити рівень автономності журналістів і обмежити інструменталізацію ЗМІ. Водночас вона стримує і журналістів, від яких очікують відмови будь-якого прагнення використати своє становище як засіб для вираження власних політичних поглядів та підкорення професійній дисципліні й редакційній ієрархії[xiii]. Як вже відзначалося, розвиток журналістських об’єднань у 20–30-х роках ХХ ст. – це, напевно, одна з причин, яка переконала власників ЗМІ у користі професіоналізації для них самих. Баланс обмежень журналістів та обмежень власників є неоднаковим для різних періодів і різних ЗМІ. Деколи перевага переходить до власників – і тоді професіоналізація стає одним із чинників інструменталізації преси. Так, коли Сміт розглядає кампанію Express, на той час найпотужнішої газети Британії, проти лейбористської партії під час виборів 1945 року, він наводить слова її редактора: «Навіть соціалісти в робітничому колективі – а таких було багато – писали свої повідомлення з професійним задоволенням. Це була боротьба, що включала всіх і все, рукопашний бій, дії спецзагонів, і ми вважали, що таки маємо до цього здібності». Тут професіоналізація набирає вужчої форми: «професіонал» – це журналіст, який опанував загальноприйняту практику створення політичних новин у стилі таблоїдів, з героями і негідниками, що апелюють до почуттів широкої публіки. Всі журналісти пишаються тим, що вони добре роблять свою роботу незалежно від власних політичних переконань. Розвиток такого типу професіоналізму дуже важливий для розуміння відомого парадоксу британської преси: переважна більшість британських журналістів традиційно тяжіють до лівих, і водночас більшість газет загалом праві.

Панівна форма професіоналізму в Північній Америці тісно пов’язана з поняттям «об’єктивності». Але північноамериканський професіоналізм ставить і певні межі для незалежності журналіста. Американський автор цієї книги у 80-х роках ХХ ст. багато працював із журналістами, що висвітлювали конфлікт в Центральній Америці. Американські і європейські журналісти часто критикували професіоналізм одне одного. Американці казали, що європейські журналісти «непрофесійні», тому що вони занадто політизовані і завжди вставляють у матеріали власну думку. Європейці говорили, що американці «непрофесійні», тому що вони так обмежені практикою балансу та «об’єктивності», що не здатні на незалежні судження. Так, наприклад, в одному випадку йшлося про те, що американські журналісти відвідали сільську місцевість, де, за всіма ознаками, відбулося масове вбивство військами беззбройних селян. Однак матеріал – через потребу збалансовано подати оцінку місцевого населення та заперечення з боку армії та посольства США – не містив жодної власної думки журналіста стосовно правдивості повідомлень сторін конфлікту (цит. за Pedelty 1995). Для європейців така журналістика не є «чесним свідченням» у розумінні Френкеля, якого ми цитували при розгляді європейської континентальної концепції професіоналізму в розділі 2. Більшість медіадосліджень у ліберальних суспільствах демонструють, що професійна практика може спричинити підкорення ЗМІ не певним політичним поглядам окремих власників, а ширшій позиції, панівній серед політичної еліти. Тут варто наголосити на понятті професійної практики. Через порівняно високий рівень професіоналізації журналістики в ліберальних системах дослідники медіа в цих країнах роблять чіткий акцент на цьому понятті; певні правила у поданні новин зазвичай пояснюються передусім культурними домінантами і структурними обмеженнями, вбудованими у професійну практику, а не особистими переконаннями чи політичними зв’язками журналістів, інструментального контролю власників чи політичного тиску ззовні (Sigal 1973; Tuchman 1978; Gans 1979; Gitlin 1980; Hallin 1986; Ericson, Baranek, and Chan 1987; Schlesinger 1987).

Співвідношення професіоналізації і економічних обмежень також не є однозначним. Рання професіоналізація наприкінці ХІХ століття була щонайменше відповіддю і на результати комерційної конкуренції, і на побоювання стосовно можливості політичної маніпуляції медіа, реакцією на «швидке поширення духу… вульгарності, непристойності та безвідповідальної сенсаційності», характерних для «жовтої преси» того періоду, як пише Е. Л. Годкін у Nation (цит. за Marzolf 1991: 27). «Відділення церкви від держави», що стало ключовою метафорою журналістського професіоналізму в США, має подвійне значення. Воно означало відокремлення точки зору газети у редакційних матеріалах та поглядів власника від власне новинних матеріалів, створюваних професійними журналістами. Воно також означало відмежування комерційних підрозділів ЗМІ від відділу новин. Однак професіоналізм розвивався великою мірою в контексті ринкових ЗМІ та перейняв значну частину цього контексту. Журналістська професійність в ліберальних суспільствах – це великою мірою доступність та увага до інтересів аудиторії, що тісно пов’язано з ринком. І одна з основних функцій вже згадуваного багаторівневого редакційного процесу завжди полягала в забезпеченні сприятливості продукованих новин для ринку. Так, за даними Донбаха, 36 % американських і 28 % британських журналістів стверджували, що їхні матеріали зазнавали змін з метою «посилення зацікавлення громадськості», аналогічно відповіли 18 % шведських, 14 % італійських та 7 % німецьких журналістів.

Як ми вже з’ясували, рівень професіоналізму за останні двадцять років значно знизився. У Великій Британії багато дослідників переконані, що свобода журналістів з часу свого апогею, який припадає на 60-ті роки ХХ ст., ослабла. У США «відділення церкви від держави» останніми роками занепало, оскільки власники почали зменшувати бар’єр між комерційною та редакційною діяльністю ЗМІ; також відзначається помітна напруженість серед журналістів, які відчувають загрозу для своєї професійної незалежності (Squires 1993; Underwood 1993; Hallin 2000). «ЖАГА ГРОШЕЙ: як прагнення до прибутків псує журналістику» – такий заголовок вміщено на обкладинці Columbia Journalism Review за липень–серпень 1998 року. У пресі ці зміни спричинилися до зниження накладів, і газетні компанії у 70–80-х роках ХХ ст. почали рухатися до повної комерціалізації. Ці дві тенденції привели до того, що у житті ЗМІ дедалі більшу роль почали відігравати економічні показники. Припинення регулювання телерадіомовлення і зростання конкуренції привели до подібного, навіть потужнішого ефекту.

[i] Наприклад, у випадку США ревізіоністські погляди представляли Шіллер (Schiller, 1981), Стіл (Steele, 1990) та Бейкер (Baker, 1994).

[ii] Балдасті (Baldasty 1992: 75ff) розглядає вплив рекламодавців на політичний зміст американських газет ХІХ ст.

[iii] У США існує Christian Science Monitor, а Церква Ісуса Христа Святих останніх днів володіє багатьма ЗМІ у штаті Юта. Washington Times також отримує фінансування від Церкви Об’єднання. Релігійне радіомовлення існувало майже від перших днів радіо, проте релігійне мовлення набуло значного поширення з розвитком кабельного телебачення в 70-х роках ХХ ст. (Hoover 1988), і його можна вважати початком зрушення в бік розширення зовнішнього плюралізму в електронних ЗМІ.

[iv] Наприклад, див. (Bekken 1997). Звичайно, більшість з них переносила журналістські культури, схожі до тих, що існують в країнах поляризованого плюралізму та демократичного корпоративізму, з тих країн, з яких вони походять.

[v] Емпіричні дослідження ЗМІ в США показали взаємозв’язок між станом редакційних статей та висвітленням новин, наприклад, дослідження Накоса (Nacos 1990), який з’ясував, що газети схильні використовувати більше джерел, узгоджених з їхньою редакційною політикою.

[vi] Mirror, 28 квітня 1997 р.

[vii] Принаймні це наше стійке враження від прочитаної британської преси. У нас немає результатів контент-аналізу, як для американських та французьких газет, і нам невідомо про подібні дослідження. Семетко та ін. в ході порівняльного аналізу висвітлення виборів з’ясували, що британські газети вдвічі частіше, ніж американські, включають пояснювальні ремарки журналістів, хоча ремарки американських журналістів частіше були негативними – як правило, принизливими для політиків, про яких ішлося (Semetko 1991: 159–160). Втім, цей вимір не зовсім зіставний з тим, що ми використовуємо в розділі 5 для порівняння французьких та американських ЗМІ.

[viii] Консервативний таблоїд Daily Mail (11 жовтня 2000 р.) виніс на першу сторінку такий напад на лейбористський уряд –цитату з матеріалу, вміщеного в газеті, – використавши як тло британський прапор: «Кричуща пустота Собору, нікчемні іконки крутої тітки Британії… і тепер думка про те, що бути британцем значить бути расистом. Уряд нічого не знає про нашу історію, а турбується про неї ще менше».

[ix] Висновок про те, що «однобічно спрямовані» коментарі більше притаманні пресі США, ніж Великої Британії, може здатися дивним, якщо врахувати партійний характер британської преси, підтверджений цим дослідженням. Семетко та ін. не дають вичерпного пояснення; можна припустити, що партійний ухил виражається багатьма способами, які не вважаються «однобічно спрямованими коментарями», наприклад в заголовках чи в підбірках новин і цитат. У випадку США коментарі загалом не пов’язані з прихильністю до певної партії, але вони відображають цинічне ставлення журналістів до політики взагалі. Загальні відмінності у висвітленні виборів у цих двох країнах виникли, швидше за все, не лише завдяки сильній, більш ідеологізованій партійній системі, а й завдяки потужному громадському телерадіомовленню в Британії, а також, як зазначають дослідники, тому, що професійний політичний маркетинг там розвивався повільніше.

[x] Хоча можна зауважити, що деякі дослідження показують відносно низький рівень довіри до політичних інституцій Британії сьогодні порівняно з іншими європейськими країнами (Eurobarometer 55: 7).

[xi] Конрад Блек, який купив Jerusalem Post і нав’язав цій газеті більш консервативний курс, також спровокував відставку редактора Ірвіна Френкеля, чиї коментарі про незалежність журналістів процитовано в розділі 2.

[xii] Національна рада новин існувала з 1973 до 1983 року. Її підтримував приватний фонд, і однією з її функцій було приймати скарги стосовно етики ЗМІ, але співпраця новинних організацій завжди була обмеженою.

[xiii] Однією з найцікавіших ілюстрацій важливості таких обмежень є випадок А. Кента Макдуґалла, журналіста з Wall Street Journal, який після виходу на пенсію написав статтю, де він відкриває свою марксистську орієнтацію і каже своїм радикальним колегам, що вони можуть змінити стан речей, працюючи в пресі мейнстріму. Це спричинило фурор стосовно «прихованого радикального впливу» у пресі, але аналіз репортажів Макдуґалла дав зрозуміти, що в більшості випадків вони нічим не відрізнялися від матеріалів інших журналістів (Reese 1990). Кьохер вважав, що британські журналісти менше за своїх німецьких колег схильні підтримувати «місіонерську» орієнтацію на вираження особистої думки і формування громадської думки (Köcher 1986). Звісно, політичний ухил британських газет не обов’язково відповідає уподобанням окремих журналістів.

Comments Off